Про книгу
Дорін навчалася в якомусь південному коледжі для дівчат із вищого світу, в неї було біляве волосся, що трималося довкола голови хмарою солодкої вати, й очі, подібні на прозорі агатові кульки, тверді й блискучі, такі ж нерозбивні, й рот, застиглий у вічній дражливій посмішці. Дівчина дев’ятнадцять років живе собі в якомусь забутому містечку, в таких злиднях, що й журналу собі не купить, аж раптом виборює стипендію в коледжі, здобуває нагороди там і сям — і от уже рулює Нью-Йорком, наче власним автом. Здавалося, сморід виринає аж із морського дна, де білі сліпі рибини самі освітлюють собі шлях крізь одвічний крижаний холод. Зрештою висока мертвотно бліда жінка в білій формі вийшла у приймальню крізь внутрішні двері.